Наталія Миколаївна Оніщенко — Заступник директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, академік НАПрН України, президент ГО «Трибуна жінки».
Питання прав людини є найважливішою проблемою внутрішнього та зовнішнього правового розвитку. Їх забезпечення – це той критерій, за яким оцінюється досягнутий рівень демократії в державі.
Починаючи з вчень стародавніх мислителів (Платона, Арістотеля, Ціцерона, Полібія тощо) і до наших часів, філософи, соціологи, політики, правознавці намагалися осягнути сутність проблеми прав і свобод людини, окреслити її історичні і сучасні параметри.
Місце людини в соціумі, її соціальна роль значною мірою залежать від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв’язків людей у суспільстві. Права людини – це соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних власних матеріальних та духовних інтересів, а також інтересів інших людей, окремих соціумів та суспільства в цілому.
Досить часто сьогодні в нормах права, нормативно-правових актах, політичних документах можна зустріти твердження, що людина є найвищою соціальною цінністю в нашому суспільстві. Цю тезу відтворює і ст. 3 Конституції України 1996 року. Слід зазначити щодо наших реалій – це здебільшого декларативне положення. Проте, цілком очевидно, що демократичне суспільство сьогодні вимагає не тільки декларування певних положень, але й створення дієвих юридичних механізмів, які дозволять повною мірою реалізувати свої права і свободи, займаючи активну життєву позицію.
Навіть короткий перегляд монографічних видань, статей, матеріалів конференцій та круглих столів, звітів громадських організацій на різних конференціях міжнародного та всеукраїнського рівня останнього часу свідчить, з одного боку, про загострення питань, присвячених правам людини, та стурбованість суспільства їм сьогоднішнім станом, з другого – про те, що така активізація в контексті зазначеної теми, безумовно, є проявом демократизації багатьох процесів сучасного право-державотворення. Особливо хочемо підкреслити, що вітчизняна юридична школа вивчення та забезпечення прав і свобод людини проводить своє дослідження не на «порожньому» місці. В основу покладаються праці видатних вітчизняних та зарубіжних авторів.
Права і свободи людини нормативно забезпечені за умови дії в країні розвинутої системи (саме системи) юридичного регулювання, що підтримує принципи особистої свободи. Ця система сама по собі є нормативною гарантією, якщо вона не є суперечливою, виступає узгодженою та доступною, особливо це відчувається в умовах воєнного стану.
Сучасні українські дослідники присвячують чільну увагу поняттю системи прав і свобод людини та громадянина, зокрема, опікуються історико-правовим та теоретико-правовим аналізом поняття системи прав людини, доводячи його фундаментальну роль як однією з базових категорій сучасної науки конституційного права.
Забезпечення належного захисту прав людини та громадянина в Україні є важливим завданням держави і актуальним напрямом розвитку правової системи.
Наші очікування від ефективності сучасного права, відчуття захищеності кожним (від якості медичного обслуговування до належних умов праці), гарантований і забезпечений, відповідно до рівня цивілізованих держав, перелік прав – все це, як і багато інших складових, вкладається в поняття «правовий конструктив».
Покликанням, «місією» права взагалі, його «конструктивним» навантаженням, зокрема, сьогодні є досягнення і забезпечення відповідного рівня прав і свобод людини. Від того, наскільки право є «конструктивним», багато в чому залежить якість нашого життя сьогодні і його «якісне удосконалення» завтра на етапі пост воєнного відновлення.
Відсутність конструктивного змісту правових норм так чи інакше буде призводити і призводить до порушення прав і свобод людини. Розповсюдженими прикладами цього є явища неефективного законодавства, а також недосконалого законодавчого процесу, хоча ці явища ще недостатньо вивчені сучасною наукою та юридичною практикою.
Сучасні стандарти прав і свобод людини, закріплені в міжнародно-правових документах та у національному законодавстві, є наслідком тривалого протистояння особи та влади. В цьому зв’язку плідною є думка про те, що еволюція людського суспільства становить собою прогресивний розвиток свободи. Проте категорія соціальної свободи може розглядатися тільки у контексті з категорією соціальної відповідальності. Під цим кутом зору слушно вказується на складні зв’язки між державою та індивідами, які фіксуються державою в юридичній формі, а саме – прав, свобод, обов’язків і взаємної відповідальності.
В умовах демократичної, правової держави відносини «особа – держава» зазнають суттєвих змін. Ці відносини не мають на меті забезпечення для однієї частини суспільства більший ступінь свободи, ніж для іншої; в цьому випадку необхідно вести мову про державну владу, що забезпечує умови свободи для всіх членів суспільства, всіх громадян держави. Слід зазначити, що із стародавніх часів держава завжди розглядалася як певний «інструмент», що забезпечує певний рівень свободи у певних просторових та часових вимірах. Як відомо, повновладдя народу складається в умовах демократичної правової держави. В такій державі народ має всю повноту і верховенство влади. Органи влади, що створюються, підкорені народу, обираються і контролюються народом. Тільки за таких умов забезпечується свобода особи. В демократичній, правовій державі взаємовідносини органів влади і громадян щодо свободи особи будуються як паритетні й справедливі. Народ однаково зацікавлений і в свободі окремої особи, і в нормальному функціонуванні органів держави, що забезпечують права і свободи людей.
З політичної точки зору, відносинами соціальної справедливості, за яких тільки можлива свобода особи, можуть бути відносини, при яких свобода прямо залежить від сутності влади, дійсне народовладдя – від дійсної свободи особи: без одного не має іншого.
Необхідно зазначити, що в наш час відповідальність держави перед особою починає, хоча і повільно, набувати більш-менш реального характеру: активно оновлюється законодавство, в тому числі норми, що передбачають юридичну відповідальність як держави в цілому, так і її посадових осіб. Встановлення норм відповідальності держави перед громадянином є свідченням визнання державного пріоритету прав і свобод громадянина над іншими цінностями в суспільстві.
Одну з основних ознак соціальної, правової держави — пов’язаність держави правом — слід розуміти так, що права громадян не є дарованими державою, а мають власне обґрунтування. Вони об’єктивно існують від народження людини і є невідчужуваними від неї. Тому відносини особи та держави мають будуватися на основі їм зв’язаності взаємними правами, обов’язками і відповідальністю. Як громадянин є відповідальним перед державою, так і держава відповідальна перед громадянином.
Не є секретом, що сьогодні широко відомий зміст ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відповідно до якого держава у виконання зобов’язань щодо захисту прав людини і громадянина:
а) забезпечує права всіх осіб, що знаходяться під її юрисдикцією, без будь-якої дискримінації;
б) відповідно до конституційної процедури законодавчого або іншого характеру вживає заходів, що дозволяють здійснювати ці права;
в) надає кожному, чиї права порушені, процесуальні правові засоби для їм захисту;
г) розвиває можливості використання зазначених правових засобів, а також відповідає за дійовість їм застосування.
Особа, яка є громадянином держави, у свою чергу, не лише реалізує права, але й має обов’язки перед державою та своїми співгромадянами, відповідає за їм невиконання:
- Користується наданими їй правами у певних рамках, встановлених законом;
- Кожній з її свобод відповідає обов’язок, тому що користування свободою передбачає утримання інших осіб від перешкоджаючих цьому дій. З метою захисту інтересів інших громадян і суспільства деякі її дії обмежуються законом;
- Відповідальність громадянина, не залежить від його посади і суспільного стану.
Як писав український правознавець Б. Кістяківський, «у правовій державі влада має бути організована так, щоб вона не придушувала особу; у ній як окрема особа, так і сукупність осіб — народ — мають бути не лише об’єктом влади, але й суб’єктом її». Цікаво проводить подібну думку і Арістотель: «Отже, з досвіду видно, що всяка держава є певне об’єднання, а будь-яке об’єднання утворюється для певного щастя. Адже всі діють заради того, що вважається достойним життям, тож вочевидь усі об’єднання прямують (у своїй діяльності) до певного щастя».
Відносини особи і держави будуються на встановленні такого балансу, за якого, як зазначають вчені:
- особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібності, задовольняти права, свободи і законні інтереси;
- держава одержувала б визнання і підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої обов’язки та відповідає за наслідки своєї діяльності.
Системний аналіз забезпечення прав і свобод особи може стосуватися і повинен характеризувати безпосередню дію Конституції, дотримання та забезпечення рівності прав і свобод людини.
В нашому суспільстві, згідно з Конституцією України, всім громадянам наданий і гарантований рівний обсяг прав і свобод. Їх використання, пов’язане із запровадженням однакових стандартів для всіх без винятку осіб. Отже, кожний громадянин де юре може користуватися на рівних умовах з іншими громадянами всім спектром прав і свобод без утиску з боку держави, дискримінації з боку державних органів, окремих посадовців або інших осіб.
Таким чином, ідея прав людини сформована як певний правовий ідеал, на досягнення якого орієнтований розвиток національного законодавства, а способами забезпечення – є загальні принципи права; один з основних таких принципів – принцип рівності.
Конструктив та дієвість права обіймають серед основних напрямів удосконалення правового забезпечення боротьбу з дискримінацією прав.
Щодо посилення боротьби з дискримінаційними проявами в сфері прав, свобод та законних інтересів людини та громадянина, слід наголосити на необхідності досягнення рівності прав, свобод у певних сферах життєдіяльності, а також визначенні критеріїв досягнутої «рівності».
Конкретизовано до сучасного розвитку правової системи боротьба з дискримінацією права, як зазначають провідні вчені, повинна включати наступні напрями:
- забезпечення стабільності конституційних гарантій прав людини і засадничих свобод;
- проведення реформування судової системи і кримінальної юстиції відповідно до умов воєнного стану та етапу відновлення України;
- окрема увага повинна бути приділена впровадженню законів про доступ до публічної інформації, подолання зловживань у медійній сфері, забезпечення демократії у сфері свободи слова;
- окремим вектором юридичної практики має стати удосконалення норм законодавства щодо діяльності громадських організацій;
- особливої уваги потребує сьогодні моніторинг прав внутрішньопереміщених та зовнішньо переміщених осіб.
Важливим ілюстративним напрямом опрацювання проблематики рівності є праці присвячені рівності прав та можливостей жінок і чоловіків в Україні.
Гендерна рівність – складова загального принципу рівності як основи демократичного устрою держави та суспільства. Однією з основних причин гендерної нерівності в Україні протягом довгого періоду лишалися стійкі гендерні стереотипи, відповідно до яких суспільні ролі жінок і чоловіків, залежать від так званого «природного» розподілу. Незважаючи на проголошення Україною рівності прав жінок і чоловіків, численні норми чинного законодавства й досі містять дискримінаційні гендерні «викривлення». Необхідними заходами по удосконаленню гендерних відносин вважати: а) систематизацію та уніфікацію гендерного законодавства; б) забезпечення рівності всіх складових гендерної правової політики (рівність прав, рівність можливостей, рівність результатів жінок і чоловіків). Виходячи з аналізу масиву вітчизняних і міжнародно-правових документів, про роль жінки в сім’ї та суспільстві, принцип рівноправ’я жінок та чоловіків повинен розглядатися як рівне право на участь в державному управлінні, рівне право на працю, освіту, визнання спеціальних прав працюючої жінки, пов’язаних з її фізіологічними особливостями і роллю матері і жінки у сім’ї та суспільстві; новий перегляд зазначених положень потребує наука і практика в умовах повномасштабного вторгнення рф в Україну.
Право, безумовно, «заборгувало» жінці. Ті гендерні асиметрії, які ми часто спостерігаємо сьогодні мають достатньо серйозну основу пов’язану з історичною ретроспективою. Практично в усіх правових системах, починаючи з давніх часів права жінок і чоловіків розвивалися диспропорційно. Якщо діяли норми ордалій (перевірок) – то тільки відносно жінок, якщо заборона на розлучення – то тільки для жінок. Навіть у суді жінка не могла самостійно представляти свої права, необхідно було представництво батька або брата, тому ще раз підкреслимо право «заборгувало» жінці, а суспільство і держава повинні намагатися й намагаються переосмислювати, надолужувати упущення.
Ще одним напрямом сучасної гендерної правової теорії необхідно вважати розгляд проблеми, пов’язаної із способом і стилем життя чоловіків, що має обіймати: а) довоєнний період; б) період війни росії проти України; в) пост воєнний період. Не вдаючись до аналізу діяльності громадських чоловічих рухів зазначимо, що сьогодні як ніколи існує проблема захисту чоловіків, особливо захист прав ветеранів та членів їм сімей.
Цікавим в цьому контексті є дослідження, зумовлені процесом демократизації українського суспільства шляхом підвищення ефективності державної ветеранської політики щодо забезпечення прав та свобод захисників та захисниць. Показано, що необхідною умовою здійснення такої політики має бути системна розробка науково-обґрунтованої моделі державної гендерної політики, яка відповідала б сучасним соціально-економічним та політичним реаліям українського суспільства. Особлива увага приділена трансформації шляхів розв’язання проблем рівних прав та можливостей статей, обґрунтуванню того факту, що на зміну концепції поліпшення становища жінок у світовій і національній свідомості приходить концепція гендерної рівності, прогресу і справедливості. Підкреслюється особливе значення та актуальність формування і реалізації державної гендерної політики в умовах європейського вибору України, в контексті її європейської інтеграції.
Сьогодні особлива увага приділена трансформації шляхів розв’язання рівних прав та можливостей статей, науковому осмисленню проблем, пов’язаних із гендерним розвитком. Робиться спроба розкрити сутність та значення гендерної правової теорії. Основна увага повинна зосереджуватися на розкритті сутності, значення та природи гендерного права, гендерних правовідносин; подоланні деформацій правової свідомості та гендерної дисфорії; особливостям, формам і методам здійснення гендерної експертизи нормативно-правових актів тощо.
Коли мова йде про рівність статей як ідеал суспільно-політичного розвитку, під цим поняттям можуть розумітися: а) формальна рівність (рівність юридична, закріплена законодавчо); б) рівність можливостей (надання певної законодавчо закріпленої переваги певній соціально-демографічній групі для створення однакових з іншими групами умов на старті); в) рівність результату (цілеспрямоване забезпечення ліквідації для конкуруючих сторін перешкод, які можуть бути зумовлені попередньою дискримінацією).
Світовий процес формування конституційного законодавства характеризується декларуванням у ньому принципу рівних прав і можливостей. Конституційне закріплення рівності статей є характерним поряд із такими особливостями, як національна і расова незалежність, мова, віросповідання, соціальне походження, політичні переконання тощо.
Майже всі конституції визнають принципи і стандарти міжнародного права і зобов’язуються їм виконувати, закріпивши в основному законі. Отже, логічно, що вони мають закріпити і гендерні права та стандарти щодо рівності прав і можливостей. Конституція як вищий закон є гарантом рівності для всіх громадян, незалежно від статі у їм правах і можливостях.
Цілком очевидно, що питання гендерної рівності набуло на сьогодні неабиякої актуальності і представляє неабияку цінність для права. Виходячи з цінності гендерного виміру права відповідним чином має проводитися робота з діючим вітчизняним законодавством, яке повинно враховувати захист прав жінок постраждалих від війни (досвід Ізраїлю, Хорватії, Боснії та Герцоговини), жінок що зазнали гендерно-зумовленого насильства, жінок та чоловіків, що перебувають в окупації та на лінії розмежування вогню, захист прав жінок і чоловіків, діти яких були примусово депортовані тощо.
Виконання взятих Україною зобов’язань щодо утвердження гендерної рівності потребує осмислення національних можливостей їм реалізації з урахуванням історично набутої практики суспільного життя чоловіка та жінки, національних традицій їмніх взаємовідносин, досягнень і рівня соціальної культури та її складової – гендерної культури.
Конституційне проголошення України демократичною, соціальною, правовою державою надало актуальності проблемі підвищення правової культури як окремого громадянина, так і суспільства в цілому. Це, в свою чергу, обумовлює потребу в активізації наукових досліджень, пов’язаних з проблематикою правової культури, а саме: уточнення її змісту, розкриття співвідношення і взаємодії правової культури з правовою системою, висвітлення причин виникнення деформації правової свідомості, в тому числі в сфері гендерних відносин, пошук шляхів їм подолання тощо.
Однак, сьогодні ціннісні орієнтації нашої держави з урахуванням світового передового досвіду, сподіваємось, швидкими темпами наповнять суспільну свідомість новим змістом, яким, зокрема, стане гендерно налаштований менталітет суспільства, тобто усвідомлений передусім на психологічному рівні напрям мислення суб’єктів щодо визнання, поваги і сприянню по ствердженню принципу рівності людини незалежно від статі.
Рівність прав і свобод є відтворенням справедливості як ціннісної категорії, що виробляється в суспільстві у відповідності із сформованими уявленнями про мораль і норми поведінки.
Справедливість в зазначеному контексті може полягати у диференціації прав (підвищення рівня права у рамках чинного законодавства для окремих категорій населення, які на це заслуговують, – свідчення прогресивного розвитку національної правової системи) та у подоланні узурпації прав, як різновиду їм дискримінації, (надмірного нерегламентованого законодавством, збільшення владних повноважень однієї категорії громадян порівняно з іншими у соціумі, що може мати місце в окремих державних утвореннях, суспільствах, у певних просторо-часових континуумах).
У будь-якій галузі ми можемо зіштовхнутися з проблемою гендерної нерівності: чи то трудове право, сімейні взаємини, питання кар’єрного зростання. Для того щоб переробити ці явища, необхідно починати з теорії питання, що є «компетенцією» сучасної науки, ми впевнені, що громадська думка вже дозріла для того, щоб прислухатися до теорії для практичного подолання гендерної дискримінації.
Слід особливо підкреслити, що сьогодні, як ніколи, крім державних механізмів, важливу роль у забезпеченні гендерної рівності відіграє громадянське суспільство.